Меню

Про „радянізацію” Чернівців і не тільки про неї

Таємний протокол пакту Ріббентропа – Молотова, підписаний у Москві в ніч з 23 на 24 серпня 1939 р., який Гітлер дуже влучно назвав „шлюбом за розрахунком”, дав згодом радянському керівництву можливість мирним шляхом розв’язати питання про передачу йому Бессарабії і Північної Буковини. Влітку 1940 р. занепокоєний несподіваними успіхами гітлерівських військ у Франції, сталінський уряд вирішив прискорити розширення і зміцнення своїх позицій на південно-західних кордонах, щоб одержати максимальну користь з укладених з Німеччиною угод по розподілу сфер впливу.

23 червня 1940 р., на другий день після офіційної капітуляції Франції, Молотов звернувся до німецького посла в Москві з заявою, де вказував на неможливість зволікання з Бессарабським питанням. У заяві вперше прозвучали радянські домагання на Буковину. Вимога передачі цієї території СРСР обґрунтовувалася тим, що ще в листопаді 1918 р. народне віче Буковини прийняло рішення щодо возз'єднання з Україною.

Це стало несподіванкою для Німеччини, оскільки в протоколі пакту питання про Північну Буковину не ставилося. Проте, зважаючи на погіршення відносин з СРСР і підкреслюючи свою вірність усім раніше досягнутим спільним домовленостям, Німеччина погодилася на територіальні поступки. Останні повинні були переконати Сталіна в тому, що саме він, а не Гітлер, є стороною, що виграла в цьому непересічному тасуванні територій.

Німеччина, побоюючись, що в разі виникнення радянсько-румунського збройного конфлікту, вона може позбутися румунських поставок продовольства, фуражу і особливо нафти, порадила уряду Румунії піти на поступку. При цьому Берлін запевнив, що „поступка” матиме тимчасовий характер (як сказав Гітлер: „Віддайте, я швидко поверну!”), і що Німеччина допоможе не лише повернути втрачену територію, а й завоювати нові. Згодом Антонеску визнавав, що в розмові з ним Гітлер запевняв: „за допомогу у війні Румунія зможе окупувати радянську територію аж до Дніпра”.

 Втім, „медовий місяць” радянсько-німецького „шлюбу за розрахунком” добігав кінця. 18 грудня 1940 р. Гітлер підписав директиву № 21 (план „Барбаросса”) – план нападу на СРСР, основна ідея якого була висловлена ще п'ятнадцять років тому в „Майн кампф”: „Коли ми говоримо сьогодні про придбання нових земель і нового простору в Європі, то перш за все думаємо про Росію та про підкорені їй окраїнні держави... Ця колосальна імперія на Сході дозріла для її ліквідації”.

На території Північної Буковини в 1940 р. події розвивалися стрімко. Молотов 26 червня 1940 р. вручив румунському послу в Москві ноту нормативного характеру з вимогою передачі Радянському Союзу Бессарабії і Північної Буковини. Наступного дня радянський уряд направив новий ультиматум румунському урядові з вимогою впродовж чотирьох днів звільнити ці території від румунських військ. Залишена без підтримки Німеччини, Румунія змушена була підкоритися. Війська Південного фронту, які ще 19 червня розташувалися на кордоні з Румунією, 28 червня перетнули Дністер. Румунські війська одержали наказ організовано покинути ці терени. 28 червня частини Червоної армії вступили в Чернівці, Хотин і Аккерман. З0 червня вони вийшли на нові кордони Румунії. УІІ сесія Верховної Ради СРСР 2 серпня 1940 р. включила заселені переважно українцями Північну Буковину, Хотинський, Аккерманський та Ізмаїльський повіти Бессарабії до складу УРСР. Для Буковини ці події завершилися 7 серпня утворенням Чернівецької області

Отже, наприкінці 30-х – початку 40-х рр. західноукраїнські землі формально увійшли до складу УРСР, а фактично були приєднані до СРСР. Об'єднання вперше за багато століть у межах однієї держави більшості українських етнічних територій, незважаючи на неоднозначність і суперечливість політики сталінського режиму в західноукраїнських землях, було визначною подією, важливим кроком у розв'язанні українського питання.

Після возз’єднання з Українською РСР Західної України, Північної Буковини, Хотинського, Аккерманського та Ізмаїльського повітів Бессарабії населення республіки збільшилося на 8,8 млн. чол. і на середину 1941 р. становило майже 41,7 млн. жителів, а територія розширилася до 565 тис. кв. км.

Західна Україна цікавила Сталіна передусім, як нове володіння імперії, а також як зона безпеки на її західних кордонах.

Модель суспільно-економічних перетворень у новостворених областях була майже однаковою. Її суттю була активна „радянізація”.

Одним із важливих засобів подальшого зміцнення своїх позицій у вирішенні ідеологічних завдань радянський режим вважав встановлення пам’ятників. Немає сенсу обговорювати їх мистецьку цінність. Її не було. Принаймні, на початку. Але ідеологічне навантаження вони несли неабияке. З встановленням радянської влади в столиці Буковини відразу почалася монументальна лихоманка. Демонтувавши румунський пам’ятник Унірії („Возз’єднання”) на площі, яка в ті часи носила назву Piața Unirii (сучасна Центральна площа), нова влада встановила велику фанерну п’ятикутну зірку, обтягнуту кумачем, а площу назвала Червоною. Попередній пам’ятник являв собою румунського піхотинця із прапором. Його вітала квітами буковинська дівчинка в національному вбранні. Позаду була скульптура буковинського тура, що наступив на австрійського двоголового орла. На сходах, біля підніжжя, „Возз’єднання”, городяни і гості міста могли перепочити, сфотографуватися тощо.

 Біля „Зірки” ніхто на таке не наважувався. То був символ нової влади, і будь-які вольності могли бути сприйняті, як неповага до неї. Чим це загрожувало, буковинці відчули з перших днів після возз’єднання, коли розпочалася депортація місцевого населення. Вона проводилася у 1940-1941 рр., та після повернення окупованих земель у 1944-1950 рр., а також були факти депортації в 1950-1956 рр. Сталінські репресії зробили всіх „рівними”. Вони не залежали від приналежності до певних етнічних груп чи релігійних конфесій. Всього із західних областей УРСР в 1940-1941 pp. було депортовано 1173170 осіб, тобто понад 10 % населення.

Зміцнюючи радянську владу в Чернівцях, не забули і про „вождя світового пролетаріату”. Перший пам’ятник Іллічу встановили нашвидкуруч біля театру.   

На постаменті було написано „Ленін” і дати життя. У поспіху навіть імені не написали. Оскільки пам’ятник Леніну виконали з гіпсу, то влітку 1941 р., з початком окупації, йому швидко відбили голову, а фігура залишилась стояти на постаменті. Можливо, як натяк на те, що з більшовизмом покінчено, але він мав місце в історії краю .

 Подібні гіпсові пам’ятники, бюсти Леніну, Сталіну, пофарбовані срібною або бронзовою фарбою, впродовж року були встановлені практично у кожному населеному пункті.

У 1945 р. у Центральному парку культури і відпочинку Чернівців (нині ім. Т.Г. Шевченка) встановили скульптурну групу „Ленін і Сталін” – малохудожній твір О. Топчієва: Ілліч присів і дивиться на Сталіна. Той стоїть поруч із листком паперу в руці, згорнутим в трубочку.

У 1956 р., після розвінчання культу особи Сталіна, монумент із обласного центру відправили в с. Череш Сторожинецького району, де він простояв на території психоневрологічної лікарні до 2009 р. Потім його  придбав місцевий підприємець та встановив на своєму подвір’ї.

Після закінчення війни, у 1945 p. на Червоній площі в Чернівцях вознісся дерев'яний 15-метровий обеліск з гербами республік і червоним прапором вгорі.

Головний фасад ратуші „прикрасили” портретами вождів, адже народ повинен був добре знати їх обличчя.                                                                          

7 листопада 1951 р. на п'єдестал поблизу міської ради піднявся бронзовий Ілліч. На чотиригранному постаменті з червоного полірованого граніту він простояв довгих 40 років (скульптори М.Вронський, О.Олійник, архітектор М.Ашкіназі). Площу назвали іменем В.І.Леніна („Червона площа” залишилася лише в Москві).

Після встановлення цього пам’ятника, у Чернівцях поширився жарт: на запитання „де взяти гроші?”, жартівники відповідали: „запитай у Леніна”, адже права рука монументального вождя, простягнута вперед, вказувала на приміщення обласного відділення Національного Банку.

У березні 1946 р. Народний сад Чернівців (Volksgarten) став Центральним парком культури та відпочинку ім. М.І.Калініна (згідно з рішенням Чернівецького виконкому та „з метою поліпшення культурного обслуговування трудящих”). Не забули і про пам’ятник „Всесоюзному старості”. Він постав перед трудящими, які прагнули „культурно відпочити”, у 1958 р. неподалік від центрального входу.

Значно змінилося відношення до створення пам’ятників у повоєнний час. Частіше за все, вони були не тільки ідеологічно витримані і суворі за змістом, але й добре продумані. Красномовно передавали скорботу за загиблими. Присутність обелісків вселяла віру в непереможність радянського народу. Зазвичай їх вже не виготовляли із гіпсу. Матеріалом слугував мармур, граніт, бронза.

У центральній частині парку в 1946 р. встановили пам’ятник офіцерам і генералам Радянської Армії, що загинули в роки Великої Вітчизняної війни при звільненні Чернівецької області. На білокамінному обеліску – бронзовий барельєф Героя Радянського Союзу генерал-майора Ф.А. Боброва (42-а гвардійська стрілкова дивізія, якою він командував, першою почала визволення Чернівецької області у березні 1944 р.).

Велика Вітчизняна війна стала трагедією для всіх радянських людей. Вона торкнулася кожної родини, чи то на Уралі, чи то на Буковині. Серед загиблих у цій війні і двадцятирічний гвардії-лейтенант Павло Федорович Нікітін, танк якого першим увірвався в Чернівці 25 березня 1944 р. П. Нікітін за своє коротке життя пройшов горнила Сталінградської битви, Курської дуги і залишився живим. Був нагороджений орденом Червоної Зірки і двома орденами Вітчизняної війни, а такі нагороди даремно не давали.          

Він загинув під час розвідки на мосту через р. Прут від вибуху німецького снаряда. На пам’ять про його подвиг у Чернівцях в 1946 р. за проектом М. Ашкіназі, на п’єдестал встановили танк Т-34. Його називають танком Нікітіна, хоч, безперечно, це інший танк, тому що той згорів разом із лейтенантом та екіпажем. Останки П.Ф. Нікітіна, уродженця м. Копейськ Челябінської обл., захороненні в Садгорі в братській могилі. У жовтні 1961 р. могилу сина відвідала мати героя, Ганна Кіндратівна, і його брат.

У 1946 р. на честь перемоги Радянської Армії над Німеччиною на Радянській площі в Чернівцях (тепер „Соборна”) спорудили монумент Великої Вітчизняної війни (автори В.Григор, Г.Петрашевич), що створило новий ідеологічний центр Чернівців – місце для проведення парадів трудящих у дні революційних свят.

Одним із важливих засобів подальшого зміцнення своїх позицій і вирішення ідеологічних завдань, тоталітарний режим вважав культуру. Тому, незважаючи на внутрішні проблеми, на потреби культурного будівництва у західних областях виділялись значні кошти, які спрямовувались, передусім, на розширення мережі шкіл, культурно-освітніх закладів, подолання не писемності, що знаходило схвалення місцевого населення. Режим поставив собі на службу науку, освіту. Підпорядкувавши своєму безпосередньому контролю всі культурно-освітні, мистецькі і наукові інституції, радянська влада відразу заходилася їх розбудовувати у потрібному напрямі. Виникла потреба і в місцевих пролетарських літераторах.

 У пригоді стала буковинська письменниця Ольга Кобилянська (1863-1942 рр.). З 1940-го року встановили певний канон тлумачення доробку письменниці, який у наступні п’ятдесят років помітно не змінювався. Кобилянська за своїми переконаннями зараховувалась до демократично-естетичного напряму і будь-які спроби визначити її як модерністку, вважалися „неправомірними буржуазними звинувачен­нями в декадентстві”.

Поза увагою залишилась національно-патріотична тематика програмових творів Кобилянської, відображена, зокрема в новелі „Думи старика”, романі „Апостол черні”, які є своєрідним духовним заповітом письменниці наступним поколінням української інтелі­генції. Ігнорувалася і феміністична спрямованість ранніх творів („Людина”, „Царівна” тощо). Натомість, її ім’я використовували в агітаційних цілях. Найбільше для цього підходила соціально-психологічна повість „Земля”. У творі – трагедія селянської родини в умовах капіталізму, коли не лише земля, але й долі людей розділялися межею. Письменниця показує, як приватна власність нівечить найкращі почуття, спотворює і витравлює в людині людяне, штовхає на шлях злочину. Продовження ця тема знайшла в соціально-побутовому оповіданні „Вовчиха”.

У той час вийшла ціла низка статей, які нібито були написані       О. Кобилянською. За словами її нащадка О. Пінчука, насправді вона не мала до них ніякого відношення і написані вони не в її стилі. Більше того, в 1940 р. вона, 77-річна жінка, була тяжко хвора, частково паралізована і письменницькою діяльністю вже не займа­лася. Політика її зовсім не цікавила. Вона абстраговано сприймала дійсність. А одного разу, в розмові з журналістом, що навідався до неї, сказала: „якось проживемо, тільки б більшовики не прийшли”.

Втім, саме „більшовики” увічнили її пам’ять, зробили класиком української літератури, внесли її твори в шкільну програму, назвали її іменем кінотеатр і найгарнішу вулицю Чернівців(згідно з рішенням Чернівецької міської ради № 190 від 21 вересня 1940 р. „Про відзначення 55-річчя літературної діяльності видатної української письменниці Ольги Юліанівни Кобилянської”).Сталося це ще за життя письменниці.

До 100-річчя з дня народження, у 1963 р. її ім’я було присвоєне чернівецькому музично-драматичному театру. Пізніше перед театром на місці, де до 1922 р. стояв пам’ятник німецькому поету і драматур­гу Фрідріху Шіллеру, встановили пам’ятник „гірській орлиці” Ользі Кобилянській.

За радянських часів з’явилися в Чернівцях дві скульптури, що не мали ідеологічного спрямування. Мова йде про левів біля приміщення облдержадміністрації – колишнього Палацу Юстиції. На перший погляд, це може здатися дивним. Такі витвори мистецтва не були властивими для тієї влади. Та їх поява має логічне пояснення. Справа в тому, що з 1906 р. по обидва боки від центральних дверей стояли виготовлені із білого каррарського мармуру (Італія) скульптури левів, що тримали картуші. На одному із них було написано 10 заповідей Божих, на другому – латиною „Dura lex sed lex” – „закон суворий, але він закон”.

У 50-х рр. проводилися реставраційні роботи, і водночас з житомирського граніту виклали майданчик перед центральним входом та сходи. На час проведення робіт левів демонтували. Коли ж настав час встановлювати їх на місце, то виявилося, що вони, нібито, знаходяться в „Ермітажі” (Санкт-Петербург). Тож, ті, які зараз стоять – це гіпсові копії, лише без написів.

Зникають подібні пам’ятки і в наш час. Ось декілька прикладів. Старше покоління чернівчан пам’ятає унікальний годинник, який показував години різних часових поясів. Його називали „Годинником Світу”. Він прикрашав головний фасад головпоштамту. Після реставрації зник, а разом із ним і розкішні круглі столи із суцільного білого мармуру в середині приміщення. Їх замінили на сучасні – із  шпонованого дсп.

У 2003 р. під час впорядкування внутрішнього подвір’я „Укрсоцбанку”, що на вул. Міцкевича, працівники банку знайшли пам’ятник Австрії, який колись стояв на теперішній Соборній площі. Місцева влада повідомила городян про цю несподівану знахідку, а також про те, що „Австрію” відправили на реставрацію до Львова. Мовляв, мармур довго пролежав в землі, яка всмокталася в пори. Процес його очистки дуже тривалий. Пообіцяли, що через 5 років, до 600-літнього ювілею, пам’ятник повернеться в Чернівці. Ювілей відсвяткували більше двох років тому, та „Австрії” дотепер немає. До речі, ця скульптура теж була виготовлена із каррарського мармуру.

На будинку № 22, що по вул. ім. О. Кобилянської, з правого боку від входу знаходився австрійський гасовий ліхтар. Хоча вже багато років не було потреби в його використанні, він естетично прикрашав вхід. Пережив дві світові війни. Реставрації подвір’я йому пережити не судилося. Також зник. Замість нього повісили два, виготовлені з жерсті (бляхи), які прикрасою назвати аж ніяк не можна.

Навряд чи колись ці та подібні їм пам’ятки повернуться на свої місця. Шкода. Адже, це не гіпсові „Леніни – Сталіни”. З втратою таких речей  втрачаються риси стилістики архітектури і прийоми обробки, які були притаманними почерку майстрів „австрійського періоду”, втрачається автентичність унікального міста України.

 

Розробник: Рудяга Т.Г.