Меню

Чернівці – ковчег під вітрилами толерантності

Ігор ЧЕХОВСЬКИЙ

Троє в одному судні під вітрилами толерантності

У геніального італійського кіномитця Федеріко Фелліні є прекрасна стрічка «Амаркорд». Цим словом автор намагається передати щось таке, чого не можна помацати, щось невловиме, наче тополиний пух у небі. Подібне визначення якнайліпше розкриває й поняття чернівецької толерантності. Це теж амаркорд, який буквально витає в міському повітрі: над банями церков, шпилями костьолів, шестикутними зірками синагог, гробівцями вірних усіх конфесій і тих, що поклонялися земним ідолам, над дахами народних домів і головами місцевих інтелектуалів та політиків. Амакорд – це те, що не можна ні вивести, ні експропріювати, ані заборонити. Це аура, яка оточує місто, оберігаючи його мешканців від перунів і градобоїв, які раз по раз постають на політичному небокраї.

Особлива аура вчувається вже в назвах вулиць старого середмістя. Від Центрального майдану витікає вулиця титана українського відродження Івана Франка, який неодноразово навідувався до Чернівців і був слухачем місцевого університету. З неї можна потрапити на вулицю з ім’ям класика румунської поезії, чернівчанина Міхая Емінеску. Неподалік розкинулися вулиці з цілим сузір’ям великих імен: німців Гете і Шіллера, яких споконвіку шанували у місті  над Прутом, поляків  Адама Міцкевича (одна з центральних вуличок ноcить це ім’я беззмінно впродовж майже цілого століття!) та Антона Кохановського – одного з найшанованіших міських бургомістрів, широко знаних єврейських письменників Елізара Штейнбарга і Шолома-Алейхема та популярної свого часу єврейської артистки Сіді Таль. У середмісті є й вуличка Академіка Вавилова – видатного російського вченого, який працював на Буковині й був тут заарештований органами НКВС. А колишню Резиденцію буковинських митрополитів обтsкає вулиця, що носить ім’я творця цього в камені – чеха Йозефа Главки.

Блукаючи старим містом, можна натрапити й на вулицю Турецьку. Це топонімічна пам’ятка про недовге перебування в місті на початку ХVІІІ ст. турків, які першими навчили чернівчан смакувати каву. Про них ще нагадують Турецький міст, Турецька криниця і навіть Турецькі лазні, що й досі слугують чернівчанам. А вулиця Вірменська разом із історичним вірменським храмом – то спомин про вірменську громаду, нечисленну, але активну, яка дала місту кілька поважних імен: музиканта Кароля Мікулі, першого бургомістра Чернівців Якуба Петровича.

Ключ до його розуміння цього феномену багатокультурності – у бурхливій історії краю і його столиці, де прапори і символи змінювалися частіше, ніж покоління. До тієї ситуації якнайліпше прикладається характеристика прикордоння, сформульована Влодзімєжом Пажнєвським, одним із авторів журналу «Krasnogruda», що видається фундацією «Прикордоння» в Сейнах, у Польщі. Отже, це є дивовижний перехідний простір із мандрівними кордонами, овіяний заметілями історії. Внаслідок того людина, не зрушуючи ані на крок із місця, залишаючись на тім самім місці, може почергово проживати в кількох країнах. Вони ж, не питаючи нічиєї особистої думки, приходять до людини самі, поквапливо змінюючи герби на урядових будівлях, крій мундирів і марші полкових оркестрів.

Очевидно, живучи в подібному перехідному просторі, подорожуючи морем життя на кораблі без постійної пристані, кожен із жителів прикордоння неминуче опиняється в особистій прикордонній ситуації. Кожному доводиться зіграти з історією в гру, про правила якої гравець довідується лише наприкінці. І дуже важко зробити виграшну ставку за ситуації, коли вчорашні «ненаші» враз стають «нашими» і, навпаки, недавні пани становища одного дня можуть прокинутися з ярликами «ворожих елементів», а чиясь мова з офіційної, обов’язкової до вжитку під страхом кари перетворюється на об’єкт глузувань. На яку націю поставити, на яку мову, віру, на чий прапор і символ? За ситуації періодичної нестабільності у просторі прикордоння мимоволі витворюються власні неперехідні цінності, які не може безоглядно експропріювати або приватизувати на свою користь жодна партія, нація чи культура.

Отак постав чернівецький (або буковинський) феномен багатокультурності, феномен співжиття і взаємотолерантності різних культур, який щоразу викликає захоплений подив у всіх, хто з ним стикається вперше. Нащадок австрійських цісарів, що успішно правили Буковиною впродовж майже півтораста літ,  - Отто фон Габсбург, який уяву про Чернівці в минулому мав хіба що з чужих уст, у статті з красномовною назвою «Чернівці, або Що таке толерантність» змалював картину ідеального міста – спільного дому різноетнічних і різноконфесійних городян: «У Чернівцях існував синтез національної свідомості та вищого, можна сказати, європейського погляду. Тут, у різнонаціональному місті, було доведено, що народи можуть досягти величезного в дусі спільної культури, що різні мовні й віросповідні спільноти можна мирно привести до великої спільної ідеї.

Сучасний німецький публіцист Георг Гайнцен порівнює старі австрійські Чернівці з кораблем задоволень із українською командою, німецькими офіцерами і єврейськими пасажирами на борту. Кораблем, що під австрійським прапором постійно тримав курс між Заходом і Сходом. Годі й вигадати щось химерніше і нетривкіше для Центрально-Східної Європи першої половини ХХ ст., як компанію українця, німця і єврея в одному судні під вітрилами толерантності! Але саме такою була реальність співжиття у старих Чернівцях і загалом на Буковині. Направду, той корабель мав би почуватися одиноко посеред океану, що закипав нетерпимістю «наших» до «ненаших».

До речі, у своєрідній чернівецькій говірці корабель називали шіфою – під впливом німецького das Scbiff “корабель». А в чернівецькій історичній урбанонімії Шіфа – це імя кута-кварталу в розвилці сучасних вулиць Головної і Шолом-Алейхема в історичному середмісті. Власне, то відсоток назви місцевої знаменитої корчми «До Золотої Шіфи» - «Zum Goldenen Scbiff», яка колись стояла в цьому кварталі. Пініше, наприкінці ХІХ ст., тут виросла одна з примітних архітектурних пам’яток старого міста – т. зв. «будинок-кораблик», який старожили теж називали «шіфою». Оточений гамірними вулицями з інтенсивним транспортним рухом цей будинок, а заразом і весь квартал і справді перебуває, наче корабель, серед безупинного потоку життя. Зрештою, і самі старі Чернівці нагадували такий собі кораблик-«шіфу», що курсував поміж культур й епох.

Прикметою старих Чернівців, що вирізняла їх із-поміж інших куточків тодішньої Дунайської імперії, було постання плеяди визначних імен, які є надбанням водночас кількох національних культур. Тіролець за походженням Йоган Георг Обріст став автором першої книжки німецькою мовою про Т.Г.Шевченка і перших перекладів Кобзаря, які з’явилися вперше у Європі саме в Чернівцях 1870 року. Полька Августа Кохановська, виплекана в традиціях австро-німецької культури, стала окрасою місцевого українського малярства. Замолоду й уродженець Гуцульщини Юрій Федькович, і Міхай Емінеску, родом із Молдови, виховувалися на кращих зразках німецької лірики під опікою професора німецької гімназії в Чернівцях Ернста Рудольфа Нойбауера, із моравських німців, але згодом, за порадою вчителя та друзів, присвятили себе служінню відповідно українській та румунській мовам. Професор австрієць Теодор Гартнер у співпраці з професором українцем Степаном Смаль-Стоцьким видали ряд граматик української мови, у тому числі – і для німецькомовної аудиторії. Видатний австрійський історик і дослідник Гуцульщини Раймунд Фрідріх Кайндль єдиний із-поміж буковинських німців був удостоєний звання дійсного члена НТШ – Наукового товариства ім. Т.Г.Шевченка, цієї першої української академічної установи. І подібні дотичні лінії можна проводити в кожній царині духовного життя.