Меню

Історичне минуле та роздуми про майбутнє …

"Завдяки злагоді ростуть малі держави,

через чвари гинуть великі держави"

(Г. Сенкевич)

Наростання політичної кризи у світі, загострення капіталістичних протиріч у кінці ХІХ ст. і особливо на початку ХХ ст., призвели до створення в Європі двох ворожих воєнно-політичних союзів: Антанти, що об’єднувала Англію, Францію, Росію і "Троїстого союзу", в який входили Німеччина, Австро-Угорщина й Італія. Вони і розв’язали Першу світову війну.

На початку ХХ ст. ситуація на Балканах вкрай загострилась. Балканські народи вели боротьбу за остаточне визволення з-під османського гніту. Їх підтримували держави Антанти, сподіваючись використати у боротьбі проти австро-німців. Влітку 1914 р. відносини між двома воєнно-політичними блоками європейських держав дійшли до крайньої межі напруги. Першими "вибухнули" Балкани. За підтримки Німеччини, Австро-Угорщина відкрито готувалась до війни проти Сербії. Поблизу сербського кордону австрійські війська проводили маневри. Спадкоємець австрійського престолу Франц Фердінанд прибув із візитом до столиці Боснії Сараєво. Це був крайній мілітарист, лідер Воєнної партії Австрії, один з ініціаторів війни. За три тижні до загибелі він приймав у своїй літній резиденції Конопиште німецького імператора Вільгельма ІІ, де вони обговорювали план війни.

 Патріотичні кола Сербії розцінили приїзд принца до Сараєво, як виклик. 28 червня 1914 р. Франца Фердінанда убив член сербської націоналістичної організації "Млада Босна" Г.Принцип. Заручившись підтримкою Берліна, Відень пред’явив 23 липня Сербії ультиматум. Союзниця Сербії Росія спробувала мирно владнати конфлікт, по проекту дипломатичного демаршу країн Антанти. Однак союзники відмовились, а президент Франції Р.Пуанкаре наполягав на проведенні "твердої" політики щодо австро-німецького блоку. Незважаючи на те, що Сербія прийняла майже всі вимоги ультиматуму, 28 липня Австро-Угорщина оголосила їй війну. Це стало початком її кінця. 1 серпня 1914 р. Німеччина оголосила війну Росії і, відповідно до свого стратегічного плану, сконцентрувала війська на західних кордонах. Росія почала загальну мобілізацію. В серпні Німеччина оголосила війну Франції, а від Бельгії зажадала пропустити свої війська через її територію. З вимогою поважати нейтралітет Бельгії виступила Англія. Його порушення стало приводом для оголошення Англією 4 серпня війни Німеччині. Так почалася Перша світова війна, яка змінила політичну карту світу.

Ще у листопаді 1914 р. румунські політичні діячі Буковини вимагали від короля Румунії не вступати у війну проти Австро-Угорщини, аргументуючи це тим, що для румунського народу Росія являє "найбільшу небезпеку, від якої може захистити тільки сильна Австрія". Вони були вірні Австро-Угорській імперії навіть тоді, коли вона вже фактично розпалася. Так, К. Ісопеску-Грекул (1871–1938 рр.) – вчений-юрист, педагог, політичний діяч, оголосив 22 липня 1918 р. заяву "румунського парламентського клубу" буковинських депутатів з проханням до віденського уряду захистити "життєві інтереси румунів Австрії", в якій чітко вказав, що відмова у захисті могла б привести до катастрофи, бо "пан Вільсон, 28-й президент США і Антанта приєднають нас, всупереч нашій волі, до румунського королівства".

 Отже, на той час серед румунських політичних діячів Буковини не припускалася й гадка про об’єднання краю з королівською Румунією, а навпаки – висловлювались побоювання щодо можливості такої небажаної перспективи. У 1916 р. держави Антанти уклали з Росією договір, за яким у випадку перемоги над Німеччиною й Австрією вони зобов’язувалися віддати Росії Буковину аж до Сучави. Після перемоги більшовиків на території царської Росії, Антанта погодилась на анексію Буковини Румунією. Це рішення не співпадало з настроями буковинців.

Буковина була коронним автономним краєм і мала свій сейм на чолі з маршалком (президентом). У той час цю посаду обіймав румунський барон Олександр Гормузакі. Обов’язки президента краю (намісника) виконував Йозеф граф фон Ецдорф.

Хоч національна карта Буковини була досить різноманітна, головну роль у політичному, господарському і культурному житті краю відігравали найчисельніші громади – українська, румунська, німецька й єврейська. Українці складали 42%, але вони здебільшого були політично й економічно відсталими. Серед них –  лише три дідичі (поміщики). Українське міщанство – неорганізоване, складалось переважно з учителів, а купецтва і робітництва майже не було. Українці проживали як компактна більшість на півночі та північному заході краю. Там не було міст і майже не було ринків. Відповідно, велика кількість місцевого населення працювала у сільському господарстві – це були або незалежні селяни з маленьким господарством (власники чи орендарі), або постійні чи сезонні працівники на великих земельних угіддях, чи в лісовому господарстві. Більшість із них належала до нижчого прошарку на селі. У Чернівцях вони складали 1/6 мешканців, близько 14 тис. чол. (40% усіх українців). Але й тут більшість українців працювали в сільському господарстві, адже ще у 1910 р. 87% українців жили за рахунок землеробства – чверть з них, як безземельний "аграрний пролетаріат". Незначна ж кількість українців, що мали інші заняття, також належали до нижчого прошарку. Українська соціальна еліта була дуже нечисленною для того, щоби наполегливо висловлювати соціальні та політичні вимоги.

Румуни складали менше третини населення краю, але серед них було значно більше дідичів і заможного міщанства. Селянство – таке ж пасивне, як і українське, а робітництво організоване ще слабше, ніж українське. Румуни жили переважно на півдні та південному сході Буковини. У Чернівцях проживало 13 400 чол.( дані на 1910 р.), тобто також 1/6 населення. В інших повітах чи містах краю вони створили сильнішу меншину, ніж у столиці. У сільському господарстві їх працювала така ж висока частка населення, як і українців – 88%. Значно важливішим, і характерним для їх становища було протиставлення широкому нижчому прошарку румунської аристократії, "бояр". Разом з високим румунським духовенством православної церкви краю, яке мало в розпорядженні величезне майно релігійних фондів, ці бояри володіли майже 60% площі краю. Між ними та нижчим прошарком не було численної соціальної середини, тим більше буржуазно-румунської. Тож, румунська національна група, як і українська, мала проблему культурного й економічного розвитку суспільства, але наявність вищого прошарку давало кращий, ніж в українців, шанс її подолати. Якби вона цим не скористалася, то в румунському сегменті вірогідно виник би складний соціальний конфлікт. Взаємини русинського аграрного населення і бояр, поряд із економіко-соціальною проблемою, містили потенціал для національних конфліктів.

Німці й євреї – були чисельно менші національні групи, але політично й економічно сильніші. Їх буржуазія представляла в Чернівцях пануючу силу, яка зосереджувала в своїх руках промисловість і торгівлю. Також німецьким і єврейським дідичам належало чимало земель і маєтків. У їх розпорядженні була найбільша кількість шкіл, університет. Серед них мало було робітників, але багато ремісників. Кількість німців (8%) і євреїв (12%) незначна, а тому всупереч волі селянства проти частини міського населення та робітників німецько-єврейське місто в таких напружених відносинах ніколи би не мало змоги встановлювати свою волю і закони, тим більше при відсутності поблизу німецької держави. За цих обставин німецько-єврейська громада була приречена на державно-політичну неспроможність.

Отже, на початок Першої світової війни на Буковині сформувалися три національно-культурні й економічні групи. Кожна з них мала власні уподобання та настрої: дідичо-румунська в особі своїх видатних політиків, представників великого капіталу, тяжіла до політичного об’єднання краю з Румунією; українсько-селянська – до тієї України, в якій бачила перспективу об’єднання українських територій у межах єдиної держави, а інші – селянство і робітництво – плекали надію на революцію; нарешті, третя група –  німецько-єврейська буржуазія була байдужа як до революційної України, оскільки вона могла принести небажані результати єврейським і німецьким крамарям та дідичам, так і до Румунії, адже і це не стало б для них порятунком. Це була "нейтральна течія", що прикладала всі сили для того, щоб вийти неушкодженою з навислої загрози. Можливо, що ця третя сила і могла б піднести свій голос на користь "нейтральної Буковини", але лише тоді, коли була б надія на підтримку будь-якої потужної сусідньої держави. Такої не виявилося. Імперіалістична Європа не мала жодного бажання турбуватись з приводу якоїсь буковинської проблеми у той час, коли її можна було запроторити до Румунії "голими руками".

Сама ж Румунія на початку Першої світової війни не могла остаточно визначити, на якому боці їй виступити, хоч дедалі виразніше дотримувалась антантофільської орієнтації. І хоч Кароль І пропонував негайно приєднатися до Троїстого союзу, його думку Королівська Рада не підтримала, а віддала перевагу пропозиції прем’єр-міністра Іона І.К. Бретіану про здійснення тактики "збройного вичікування". Вже 1 жовтня 1914 р. уклали російсько-румунську конвенцію, за якою Росія, по-суті, виступала гарантом територіальної цілісності Румунії й визнавала за нею право на приєднання заселених румунами Трансільванії та Банату тоді, коли королівство вважатиме за необхідне. Румунія зобов’язувалася, зі свого боку, дотриму­ватись нейтралітету аж до приєднання вказаних територій. Тож, Росія визнавала право об’єднання румунського народу по обидва боки Карпат.

Після дворічного дипломатичного маневрування, в умовах переходу стратегічної ініціативи у війні до Антанти в середині серпня 1916 р., у Бухаресті підписали таємний союзний договір і воєнну конвенцію між Румунією та державами Антанти про вступ у війну проти Четвірного союзу (Німеччини, Австро-Угорщини, Болгарії і Туреччини). 27 серпня Румунія розпочала мобілізацію й оголосила війну Австро-Угорщині, прагнучи уникнути конфлікту з іншими країнами блоку. Однак дипломатичні "хитрощі" не спрацювали. Вже через кілька днів Німеччина, Болгарія та Османська імперія оголосили війну королівству.

Румунія вступила в цю війну з метою приєднання нових територій і створення "România Mare" („Великої Румунії”). Основним об’єктом зазіхань були етнічні українські землі. Розпочата Румунією військова кампанія проходила невдало, понад дві третини її території зайняли ворожі війська та встановили жорсткий окупаційний режим. Спустошена воєнними діями країна мала утримувати ворожу армію. У містах розпочався голод, а у селян відбирали рештки врожаю. Населення протестувало проти насилля й тотальних поборів, зривало терміни поставок, відмовлялося працювати, організовувало саботаж на підприємствах.

Критичне становище на румунському фронті вдалося подолати за допомогою рішучих дій російської армії, яка на зламі 1916-1917 pp. зупинила наступ австро-німецьких військ на річці Серет і цим врятувала королівство від повної окупації. Поразка держав Четвірного союзу у війні та розпад Габсбурзької монархії створили для Румунії сприятливі умови для утвердження державної самостійності та нових територіальних надбань. У листопаді 1918 р. румунська територія була звільнена від німецьких військ, а Бухарестський мирний договір від 7 травня 1918 р., який позбавляв Румунію виходу до Чорного моря і перетворював її на продовольчо-сировинний додаток Німеччини, був денонсований.

У другій половині жовтня 1918 р. депутат від Буковини Ґеорґ Ґріґоровіч, виступаючи в австрійському парламенті, підкреслював, що "у буковинських румунів немає абсолютно ніякого сумніву в тому, що українська частина (Буковини – Авт.) повинна належати Україні, а румунська – Румунії". Тоді ніхто з політичних діячів румунської громади Буковини не висував претензій на північну частину краю, заселену переважно українцями.

Але в кінці жовтня 1918 р. різко активізувалися прихильники гасла "Великої Румунії". Так, сучавська газета "Viaţa nouă" ("Нове життя") 27 жовтня 1918 р. виступила з осудом Національної Ради у Відні, яка пропонувала поділ Буковини за національною ознакою. "Що стосується Буковини, – писала газета, – то нам здається, що наші депутати в парламенті поспішили погодитись на її розчленування…Історично і географічно Буковина єдина. Це суто румунська територія не тільки від Сучави до Прута, але й від Ватра-Дорней до Дністра". Таку ж позицію обстоювала й румунська газета "Glasul Bucovinei" ("Голос Буковини"), яка 25 жовтня 1918 р. писала: "Ми не визнаємо ніякого права українців на жодну частину Буковини як української землі і закликаємо всіх румунів… чинити опір… відчуженню нашої стародавньої землі".

У Чернівцях панувала повна розгубленість. 24 жовтня відбулася перша нарада буковинської делегації Національної Ради, але не виробила плану дій. Національна Рада поповнила склад і перейменувала себе в "Крайовий Комі­тет", на чолі з Омеляном Поповичем. Втім, ніяких конкретних планів не прийняли. Вирішили "готуватися". У Чернівцях дислокувались 41 і 22 (стрілецький) полки, сформовані здебільшого з українців. У підпорядкуванні генерала Е.Фішера була вся жандармерія. Управління  "військовими справа­ми" отримало завдання сформувати збройну силу, але не виконало його.

 З 28 жовтня по 3 листопада 1918 р. Австро-Угорщина розпалася на окремі самостійні держави, в яких відбувалися повстання. Натомість у Чернівцях Крайовий Комітет раптово відіслав Січових Стрільців до Львова, а сам залишався з кількома десятками жовнірів і мисливців, далеких від військової справи.

Після того, як відбулося румунське Віче, президент краю граф Й. Ецдорф переконував українців не скликати всебуковинського Віче, призначеного на 3 листопада 1918 р., для уникнення непорозумінь. Тим часом події розвивалися стрімко. Між румунськими дідичами на чолі з Я.Флондором та бароном О.Гормузакі й українцями велися переговори про те, щоб президент краю передав владу Румунському Комітетові, а ті, мовляв, самі розберуться з українцями і вирішать долю Буковини. Буковинський посол у парламенті А.Ончул пропонував поділити край по етнографічній лінії, але за умови, що Чернівці залишаться незалежним, автономним містом. Ґ.Ґріґоровіч погоджувався з поділом Буковини, але по "стратегічній" і "географічній" лінії, а Чернівці передати Румунії. Консенсусу не досягли.

У самих Чернівцях населення зверталося до Крайового Комітету, вважаючи, що влада вже в його руках. Учасник цих подій Мирон Кордуба в своїх спогадах "Переворот на Буковині" описував це становище так: "деякі з прохачів заявили, що сам президент краю відіслав їх до Крайового Комітету зі справами. Виходило трагікомічне положення – влада сама йшла українцям до рук, а Крайовий Комітет не хотів чи, радше, боявся її брати".

 У чому ж полягала причина такої невпевненості в своїх силах? Відповідь знаходимо в тих же спогадах М. Кордуби: "Стало відомо, що між добровольцями, набраними в Чернівцях, прокинувся більшовицький рух. Очевидно, буковинська українська буржуазія більше оглядалася на дійсно революційний рух, жахаючись його, ніж дбала про організацію національної революції". Нарешті настав день 3 листопада – день всенародного Віче. Буковинська провінція виявила більшу активність, ніж можна було від неї очікувати. У той час практично у всіх українських селах вже існували земельні комітети і селяни вважали, що це Віче має завершити перехід Буковини до української влади. Число учасників цього заходу становило від 8 до 10 тис.чол. На ньому було проголошено про "встановлення української влади на Буковині та об’єднання української частини Буковини із Україною". Такий розвиток подій та втрата 2 листопада зв’язку із Віднем змусили графа Ецдорфа відновити переговори із представниками від українців і румунів, з метою вирішити конфлікт про поділ влади у краї дипломатичним шляхом. Але марно. Радикально налаштовані представники Румунської Національної Ради не погодилися на поділ влади у краї за етніч­ним принципом, а м. Чернівці залишити у спільному управлінні. Тому граф Ецдорф, з ініціативи представників українців краю на чолі з О.Поповичем, офіційно передав управління Буковиною представникам українців і помірко­ваних румунів, серед яких був член Румунської Національної Ради та депутат Австро-Угорського парламенту А.Ончул. Це відображено в протоколі № 12566 від 6 листопада 1918 р.(Див. Додаток 1).

Місто Чернівці залишалося у спільному управлінні. Комісаром чи бургомістром призначили О.Безпалка, а його заступником мав стати румун. Наступного дня службовці краю склали службову присягу перед представниками нової влади. Такому розвитку подій протидіяла Румунська Національна Рада на чолі із Я.Флондором та Д.Бежаном, які були проти поділу Буковини за етнічним принципом. З метою встановлення румунської влади у краї та під приводом відновлення правопорядку і подолання анархії, представники Румунської Національної Ради попросили військової допомоги у короля. 5 листопада 1918 р. румунський уряд ухвалив відповідне рішення, розуміючи, що це єдина можливість встановити свою владу на всій території Буковини без підтримки місцевого населення. 11 листопада румунська армія на чолі з генералом Я.Задікою без жодного пострілу, без найменшого опору зайняла Чернівці. Наступного дня на території краю запровадили надзвичайний стан. Голова Національних зборів Румунії Н.Йорга пояснив цей акт тим, що тут "справи схилились на користь українців".

12 листопада рештки українсько-буковинської влади (О.Попович виїхав раніше) відбули до Кіцманя з надією облаштуватися там. Але цей уряд не мав збройної сили, а тому не зміг чинити опір завойовникам. Хоч був випадок, коли невелика група буковинських мисливців у Лужанах з окопів кулеметним вогнем деякий час утримувала наступ румунської армії. Після десятка жертв з обох боків опір подолали і Румунія швидко повністю заволоділа краєм.

Уряд ЗУНР заявив протест Румунії у зв’язку з окупацією північної частини Буковини, але не міг допомогти буковинцям, оскільки Західноукраї­нська держава вже вела оборонні бої проти польських військ. Уряд гетьман­ської України доживав останні дні і теж не мав реальної воєнної сили, щоб стати на захист своєї, фактично вже приєднаної території. Водночас румунські анексії не були у подальшому визнанні ні УРСР, ні СРСР.

Зусилля румунського уряду і флондорівське оточення тепер були спрямовані на юридичне оформлення акта "об’єднання". З цією метою 23 листопада 1918 р. "Комітет буковинських емігрантів" був передислокований румунським урядом з Ясс у Чернівці. На терміновому засіданні 25 листопада до складу Румунської Національної Ради було кооптовано відразу увесь "Комітет емігрантів" у складі 54 чол. на чолі з І.Ністором. Після кооптації Національна Рада ухвалила рішення скликати через три дні "Конґрес буковинського народу", на якому "об’єднання" Буковини з Румунією було б проголошено у такій формі, яка б являла собою правову основу.

ЗМІ Румунії чимало зусиль доклали для формування певної громадської думки і схилення на свій бік тієї частини політичних діячів та інтелігенції Буковини, яка в роки Першої світової війни орієнтувалась на Габсбурзьку імперію. Одночасно з ідеологічною обробкою населення правлячі кола королівської Румунії за допомогою пробухарестських політичних діячів Буковини на чолі з Я.Флондором намагалися створити хоча б видимість легітимності приєднання всієї Буковини до Румунії. На противагу Національній Раді у Відні і було створено нову Національну Раду в Чернівцях. 27 жовтня 1918 р. "Конституанта" (одна з назв установчих зборів), ініційована Бухарестом, прийняла резолюцію про утворення Румунської Національної Ради і "об’єднання всієї Буковини з рештою румунських країв у національну державу".

Питання повоєнного врегулювання міжнародних відносин, встановлення кордонів держав, їх внутрішнього устрою, визнання новостворених держав обговорювалися на мирній конференції у Парижі, що розпочала свою роботу 18 січня 1919 р. У ній брали участь представники 32 держав-учасниць. У результаті переговорів прийняли рішення залишити Буковину за Румунією, яку зобов’язали підписати положення про національні меншини. Це викликало різкі заперечення з боку голови делегації прем’єр-міністра Іона І.К. Бретіану. Його непоступливість могла стати причиною розриву взаємин між країнами Антанти і Румунією. Однак відставка І. Бретіану, що невдовзі відбулася, врятувала позиції Румунії. Прем’єр-міністром після нових парламентських виборів у листопаді 1919 р. став А.Вайда-Воєвод. Завдяки його сприянню, генералом К.Коанде, що представляв інтереси Румунії на мирній конференції, 10 грудня 1919 р. було підписано Сен-Жерменський договір (ратифікований Румунією у серпні 1920 р.) і Нейїський договір (набрав чинності 9 серпня 1920 р.) із додатковими пунктами про забезпечення прав меншин. В ст. 59 Сен-Жерменського договору засвідчувалося, що "Австрія відмовилася без жодних претензій на Буковину на користь Румунії, кордони якої мали визначитися Союзними державами". Тож, підписання Паризького протоколу, знехтувало правами населення Північної Буковини, як і Північної Бессарабії.

26 січня 1919 р. генерал Я.Задік підтвердив своїм наказом введення надзвичайного стану на території Північної Буковини, за яким заборонялося проведення зборів, носіння зброї, обмежувалося пересування громадян, було запроваджено цензуру преси і трибунал. Органи режиму – служба безпеки (сигуранца) і жандармський батальйон "Молдова", вели боротьбу з порушниками. Значну роль у "наведенні порядку" відігравала й армія. Територію краю поділили на області, в яких румунські військовослужбовці проводили пропаганду, влаштовували румунські національні свята, надавали медичну допомогу місцевим жителям. Порушники встановлених порядків каралися тілесно. У період румунської окупації були скасовані всі автономні права Буковини, її перетворили на звичайну провінцію Румунії. Румунізація краю досягла апогею. Було заборонено вживання української мови, закрито учбові та культурно-просвітницькі заклади, газети і журнали. Українські назви населених пунктів та прізвища змінювали на румунські.

Так, за 20 років, що минули від перепису 1910 р. українське населення Північної Буковини згідно зі статистичними даними скоротилося з 283 тис. до 221 тис. осіб, кількість румунів зросла з 96 тис. до 148 тис. осіб. Такі результати були досягнуті шляхом фальсифікацій. Після закриття українських шкіл отримати освіту могли тільки румуни. Тому батьки, віддаючи дітей до школи, записувалися румунами, хоч і належали до інших нацменшин. Румунізації сприяла й аграрна реформа, мета якої була зацікавити колоністів селитися на Буковині, збільшуючи цим кількість румунів. Для отримання земельного наділу достатньо було записатися румуном. Таким чином, була створена видимість більшості румунів і тим самим підтверджені "історичні права" Румунії на Буковину.

Розорення селянських господарств та вивільнення робочої сили стали однією з причин еміграції. Лише в 1926 р. з Буковини емігрувало майже 4 тис. осіб, в основному до Канади, Парагваю, менше виїжджало до США, Аргентини, Бразилії, Уругваю. В цілому низький рівень розвитку сільського господарства був зумовлений переважанням дрібного селянського землеволодіння, відсутністю достатньої кількості інвентарю і робочої худоби, утрудненням впровадження раціональних методів господарювання, браком дешевого кредиту, заборгованістю. Виїздити за кордон агітували спеціальні корабельні агенти. Вони розповсюджували агітаційні буклети, листівки, "листи від родичів" тощо. У сучасному кінопалаці ім. О.Кобилянської в Чернівцях ще з австрійських часів розміщувалася Генеральна Агенція, яка гарантувала своїм клієнтам проїзд без пересадок на швидкоплинних пароплавах від Гамбурга до Америки, Канади, Бразилії, Аргентини, де їм обіцяли безкоштовні земельні наділи, свободу віросповідання тощо. Ця хвиля отримала назву політичної еміграції. Батьківщину покидали не лише селяни, а й робітники, представники інтелігенції, ветерани армії УНР. В еміграції вони працювали в сільському господарстві, на фабриках і заводах. Це були люди переважно молодшого та середнього віку.

Новий розвиток історії Румунії почався з скасування надзвичайного стану на Буковині у 1928 р. Він тривав до 1937 р. З кінця 20-х рр. почала відбудовуватися промисловість, представлена підприємствами лісової, харчової, будівельних матеріалів, металообробної, хімічної, шкіряної і текстильної індустрії. Основна частина підприємств концентрувалася в Північній Буковині. Кількість підприємств окремих галузей дещо зросла. Наприклад, гуральні, цукроварні, броварні, молочарні, млини, пекарні, кондитерські фабрики. Їх робота базувалася на місцевій сировині, а продукція користувалася попитом і навіть відправлялася на експорт.

Певних успіхів досягла торгівля, теж орієнтована на експорт. Торгові операції з продажу сільськогосподарських продуктів: зернових, кукурудзи, ячменю, проса, бобових, фруктів, горіхів, худоби, кормових культур, спирту і матеріалів деревообробної промисловості велися на Чернівецькій біржі. В основному буковинські товари експортували до Німеччини, Польщі, Італії, Чехословаччини, Франції, Австрії. Торговельні операції на Буковині здійснювали 216 торговельних фірм. У 1936 р. тут працювало 155 великих та 61 мала фірма. Тож, напередодні Другої світової війни Чернівці стали потужним економічним центром.

Відновили свою діяльність музеї. Зокрема, Промисловий музей, музей митрополії Буковини, Крайовий музей. У 1928 р. зусиллями В.Залозецького і К.Купчака відкрили Український музей народознавства. У містах і містечках відкрили кінотеатри. Лише в Чернівцях їх було 8. Тут демонстрували американські, англійські, німецькі, французькі кінострічки – художні і хронікальні, в т.ч. мовою оригіналу. В репертуарі були і фільми радянського виробництва – "Звенигора" О. Довженка, "Волга-Волга" Г. Олександрова, "Сорочинський ярмарок" М. Екка тощо. У 1931 р. в Чернівцях було звукове кіно. У Німецькому Народному Домі на базі попереднього кінемато­графу почав функціонувати кінотеатр "Глорія палас" (в радянський час – кінотеатр "Україна").

Уряд Румунії надав нові можливості для національного відрод­ження української преси Буковини. Українська народна партія і національна преса домоглися деяких прав для рідної мови та шкіл. У цей період тут видавали національний часопис "Час", селянські газети "Правда" і "Народна сила", сатиричний "Будяк", соціал-демократичний тижневик "Нове життя" тощо.

Водночас велася інтенсивна розбудова міста. Особливо в роки економічної кризи 1929-1933 рр. Це було необхідно для забезпечення населення роботою і для запобігання нової хвилі еміграції. Архітектурно-містобудівна спадщина цього періоду становить не лише велику матеріальну цінність, але й безсумнівно має архітектурно-художню та історико-культурну значимість. У румунський період у Чернівцях багато будували житла. Провідним типом продовжував залишатися приватний (або в окремих випадках – кооперативний) багатоквартирний житловий будинок.

 Прийоми освоєння міського простору будівництвом нових житлових багатоквартирних будинків, характерні для забудови Чернівців того часу, можна поділити на такі основні групи: будівництво окремих будівель, вставлених у вже сформовані квартали і розташованих по червоній лінії вулиць; освоєння внутрішньо-квартальних просторів, зайнятих раніше зеленими насадженнями, шляхом створення невеликих вулиць-проїздів; одночасна забудова цілих вулиць (вул. К.Цеткін, вул. О.Богомольця, вул. С.Смаль-Стоцького та ін.) або їх значних відрізків (вул. Л.Українки – вгору від Київської і поблизу вул. Б.Хмельницького), вул. М.Драгоманова – непарна сторона, вул. В.Сімовича в її верхній частині, вул. Й.Гете і частина вул. Ф.Шіллера тощо. Така забудова продовжувала формувати цілісний у масштабному відношенні центр міста. Тоді ж провели забудову престижного району поблизу міського парку: вілли і котеджі, зведені в 1920-1930-х рр., утворили в сукупності з будівлями австрійського періоду один з найцікавіших районів міста, в якому стильова еволюція архітектури першої половини XX ст. представлена багатьма оригінальними зразками. У центрі Чернівців було зведено кілька великих громадських будівель: румунський Палац культури, приміщення хіміко-біологічного факультету Чернівецького Національного університету ім. Ю.Федьковича, Дім соціального страхування (поліклініка на вул. Шкільній), ряд шкіл і медичних установ, аеропорт тощо.

Стилістика архітектури Чернівців 1920-1930-х рр. відображала стильові тенденції і напрями, характерні для архітектури європейських країн. Разом з тим, історична ситуація, що склалася в період між світовими війнами, визначила й специфічні тенденції та напрями архітектури Чернівців, які були безпосередньо пов’язані з архітектурою Румунії. Серед пам’яток сакрального мистецтва особливо цікава Свято-Миколаївська церква, що на вул. Руській.

Прототипом оригінального вирішення кручених бокових бань храму стала архітектура Успенського архієрейського собору в румунському місті Куртя-де-Арджеш. Це православний собор, головний храм Валахії XVI ст., усипальня румунських королів. Вона має в Румунії репутацію настільки ж виняткової православної пам’ятки, що і храм Василя Блаженного в Росії.

Стильове розмаїття архітектури 1920-1930-х рр. стало характерною рисою Чернівців і надало місту особливий, дуже індивідуальний і своєрідний архітектурний вигляд, що не має аналогів в інших регіонах України.

Війна позначилася і на чернівецькому трамваї, яким чернівчани користувалися ще з 1897 р. Вагонний парк і рейки були сильно зношені і вимагали капітального ремонту чи повної заміни. Не вистачало працівників. Під час війни було мобілізовано більше половини робітників підприємства. Дехто загинув, декілька пропали безвісти. Відбудова першої міської електростанції затримувалася. У зв’язку з цим прийшлося піднімати тарифи, обмежувати час роботи трамваїв. Рух перших невеликих автобусів відкрили в кінці 1926 р. У місті можна було скористатися і послугами таксі. У 1938 р. на таксі встановили таксометри (лічильники). Того ж року збудували тролейбусне депо на теперішній вул. Садовій. У Берлін на курси навчання водінню тролейбусів у кінці липня були відряджені два водії автобусів. Після повернення в Чернівці вони почали готувати групу спеціалістів по експлуатації тролейбусів. Майбутнім водіям обіцяли високу зарплату. У наступному році містом почали курсувати тролейбуси, які остаточно витіснили трамваї в 1967 р.

3 серпня 1928 р. у Чернівцях приземлився перший літак, що здійснив рейс Бухарест – Ясси – Чернівці за 4 години. У 1930 р. відкрилась авіалінія Бухарест – Галац – Кишинів – Чернівці, згодом – лінія Прага – Кошице – Чернівці – Москва. Будівництво приміщення аеровокзалу завершили в 1935 р. Тепер це пам’ятка архітектури стилю конструктивізм. З 1934 р. курсував спеціальний автобус за маршрутом "Критий ринок (був на теперішній пл. Філармонії) – Аеропорт" до всіх рейсів, кількість яких збільшувалася. В 30-х рр. Чернівецький аеропорт набув значення міжнародного. Цьому сприяло прикордонне розташування міста. Мешканці Буковини пережили традиційне для того часу захоплення авіацією, що проявилося у появі в краї авіаторів, мережі аеродромів, проведенні в Чернівцях показових виступів. Реакція на авіапольоти була подібною до реакції на циркові трюки.

Але 1937 р., у Румунії встановили королівську диктатуру й авторитарно-профашистський режим, ввели військовий стан. Того ж року відбувся суд над українськими націоналістичними діячами. Ліквідували політичні партії і профспілки, відновили цензуру тощо. Країна готувалася до світової бійні.

Таким чином, з 22-х років румунської влади у Північній Буковині фактично лише сім (1929 – 1936 рр.) були дійсно мирними, з більш-менш толерантним ставленням до потреб і пріоритетів національних меншин краю.

Після падіння тоталітарного режиму Н.Чаушеску в грудні 1989 р. правлячі кола Румунії різко змінили зовнішньо-політичний курс держави. Незмінними залишилися лише територіальні проблеми, які після проголошення в 1991 р. Україною незалежності ще більше загострилися. У румунському суспільстві розгорнулися інтенсивні пошуки доказів історичних витоків держави та шляхів їхньої актуалізації. Найбільшого резонансу набула ідея відновлення "Великої Румунії" в межах 1918 р. Визнана більшістю партій і громадсько-політичних організацій, вона перетворилася на проблему суспільно-політичного, а згодом і міжнародного значення. Можна констатувати, що відбулася переорієнтація політики Румунії з територіальних претензій до України на захист прав румунської нацменшини.

Одним із методів впливу на Україну та важливим інструментом створення потужного лобі у нашій країні Бухарест вважає надання румунського громадянства громадянам України з числа етнічних румунів всупереч офіційній позиції України.

Процедуру видачі паспортів на територіях, відібраних у Румунії в 1940 р. спрощено до мінімуму. Для цього потрібен лише один документ - свідоцтво про народження когось із предків на території  Румунії до 1940 р. Не потрібно навіть знання румунської мови.

Офіційно румунськими громадянами стали 3,5 тисячі буковинців, за неофіційними даними - вже 50 тисяч осіб (дані на червень 2010 р.). Аналогічна ситуація на Закарпатті з угорськими паспортами, на Сході і в Криму – з російськими. Як це може загрожувати територіальній цілісності України?

 "Великі держави, як і великий пиріг, починають кришитись з країв", – казав Б.Франклін.

За міжнародними нормами, якщо у регіоні проживає 20% представників нацменшини, то вони мають право претендувати на культурну автономію. У нашій області проживає 12% румунів і 8% молдаван. Під час останнього перепису населення представники румунських організацій в Чернівецькій області провели потужну роботу, агітуючи молдаван записуватися румунами (на щастя, ця робота не мала особливого успіху). Жителям Чернівецької області румунський паспорт потрібен лише тому, що вони таким чином отримують можливість працювати й навчатися в Євросоюзі, з гідною платнею і шансом зробити кар'єру.

Справді, рівень безробіття в Чернівецькій області один з найвищих в Україні. Про це дуже добре знають в Румунії і використовують у власних інтересах. Не випадково на початку 2009 р. під час підготовки візиту до України президента Траяна Басеску, румунські дипломати наполегливо переконували українських колег внести до програми перебування поїздку президента до Герцаївського району Чернівецької області, який вважається одним з найбідніших у регіоні. За даними науковців Чернівецького торговельно-економічного інституту, найважче знайти роботу саме у тих сільськогосподарських районах області, які межують з Румунією: Кельменецькому, Новоселицькому, Герцаївському та у гірському - Путильському. Цей регіон повинен стати місцем реалізації національних проектів, залучення інвестицій. Тут потрібно запровадити пільгове оподаткування. Тільки робочі місця і стабільний прибуток може переконати українців: щоб почуватися європейцем, потрібен лише один паспорт – український.

 

Тамара Рудяга